І Економічні інструменти, які виконують обмежувальну функцію

1) Плата за використання природних ресурсів – сприяє коригуванню цін з врахуванням екологічного чинника та оптимальному використанню ресурсів.

В Україні плата за природні ресурси здійснюється у формі податків і зборів:

1) рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України;

2) плата за користування надрами;

3) плата за землю;

4) збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

5) збір за спеціальне використання води;

6) збір за користування радіочастотним ресурсом України.

Усі ці податки і збори належать до загальнодержавних. Вони встановлені Податковим Кодексом і є обов'язковими до сплати на усій території України.

2) Екологічний податок – компенсує державні витрати на реконструкцію та розширення очисних споруд, використовується для формування бюджетних фондів.

Екологічний податок – це загальнодержавний податок, що справляється з фактичних обсягів викидів у атмосферне повітря, скидів у водні об'єкти забруднюючих речовин, розміщення відходів, у т.ч., радіоактивних відходів.

Ставки екологічного податку встановлюються як фіксовані суми у грошовому виразі за одиницю основних забруднюючих речовин та розміщення відходів. Щорічно до 1 червня до Верховної Ради України вноситься проект закону про внесення змін до Податкового Кодексу щодо ставок оподаткування, з урахуванням індексів споживчих цін, індексів цін виробників промислової продукції.

Відмінність екологічного податку від податку Пігу:

– не корелює із зовнішніми витратами;

– фактично не пов’язаний зі шкодою, яка дійсно завдається довкіллю;

– відокремлений у часі та просторі від фактичного забруднення;

– не спрямовується безпосередньо на компенсацію шкоди, завданої забрудненням.

3) Продаж прав на забруднення – створює жорсткі екологічні обмеження на забруднення; стимулює запровадження очисних технологій та встановлення очисного обладнання.

Суть цього економічного методу захисту довкілля від забруднення полягає в тому, що підприємствам-забруднювачам дозволяється викидати в атмосферу, скидати в поверхневі води та розміщувати у навколишньому природному середовищі забруднюючі речовини за певну плату, але в чітко обмежених обсягах.

Схематично формування сучасного "ринку забруднень" можна представити таким чином. Спочатку компетентні природоохоронні органи визначають допустимі масштаби впливу на природу, далі розподіляють ліцензії на викиди між зацікавленими сторонами, а потім надають підприємцям повну свободу перерозподіляти, перепродавати свої ліцензії.

Органи управління лише стежать за еквівалентністю угод, тобто за тим, щоб загальний вплив на природу не збільшився, а також сприяють створенню ринкової інфраструктури – організацій, що забезпечують закріплення прав власності та реалізацію цих прав шляхом видачі ліцензій або сертифікатів власності. До їх компетенції входить здійснення контролю за діяльністю екологічних банків і бірж, забезпечення операцій з торгівлі правами на викиди.



Проте запровадження такого методу можливе лише за певних умов, а саме:

– встановлено екологічні стандарти, які визначають якість навколишнього середовища;

– відомо, як саме кожна із забруднюючих речовин впливає на якість навколишнього середовища;

– відомий асиміляційний потенціал довкілля у конкретному регіоні;

– кожне підприємство-забруднювач купує сертифікат, який дає право забруднювати довкілля;

– підприємство-забруднювач має право викидати лише ті забруднюючі речовини і лише протягом того періоду, які зазначені у сертифікаті.

Розглянемо, як взаємодіють попит і пропозиція на ринку забруднень. Схематично це зображено на рисунку.


Ціна

кількість сертифікатів

Попит і пропозиція прав на забруднення

Умовні позначення

Q – кількість сертифікатів; P – ціна сертифікатів, яка встановлюється на ринку;

S – пропозиція сертифікатів, визначається владою у відповідності з екологічним стандартом якості; D – крива попиту на сертифікати, яка акумулює всі витрати підприємства-забруднювача, пов'язані з впровадженням природоохоронних заходів;

P* – первісна ціна сертифікатів.

Q – кількість сертифікатів, яка визначається державою в залежності від асиміляційної здатності природного середовища та встановлених стандартів його якості. Ціна сертифікатів (P) встановлюється на ринку, тому що підприємствам надано право купувати та продавати сертифікати одне в одного. Держава виступає у ролі брокера. Попит на такі сертифікати зображено у вигляді кривої (D), яка акумулює всі витрати підприємства-забруднювача, пов'язані з запровадженням різних заходів, які б зменшили або припинили б забруднення довкілля.

Первісна ціна буде встановлена на перетині кривої D і прямої S, яка є зафіксованою і нееластичною пропозицією, тому що є встановленою владою у відповідності з екологічним стандартом якості.

Якщо ціна на сертифікат перевищує затрати, які повинно нести підприємство для того, щоб зменшити забруднення, то підприємство-забруднювач буде менше купувати сертифікатів і зверне увагу на закупівлю та встановлення устаткування, яке зменшує забруднення. Якщо ціна менше ніж затрати, які несе підприємство-забруднювач по зменшенню забруднення, то підприємство зможе купувати більше сертифікатів і збільшувати кількість відходів у навколишньому середовищі.

Органи влади можуть скуповувати або продавати сертифікати для того, щоб змінити стандарти. Скуповуючи сертифікати, органи влади штучно підвищують ціну на сертифікати і таким чином підвищують стандарт якості навколишнього середовища (пряма S) рухається ліворуч.




482554824.html
483554824.html
484554824.html
48554824.html
485554824.html
    PR.RU™